Цвітуть піони коло хати,
Яке добро, яка краса!
А баба їх уже не бачить,
Лиш крізь віконце небеса.
Не ходять ноги у бабусі,
І день, і ніч вона лежить.
Життя ж вирує, світ у русі,
Усе біжить, летить, шумить.
Про смерть ніхто не хоче знати,
Хоч і піде у небуття.
Цвітуть піони коло хати,
А це — продовження життя.
Останні дні уже в бабусі...
Оце балакаєм удвох;
Вона говорить, я дивлюся,
А між словами «ох» та «ох».
Усе ми з нею обсудили:
I в що одіть, кого позвать.
— У гроб трави щоб положили,
Оце тому чи тій оддать.
Там, на горищі, гарні блюда,
Як хочете, собі беріть;
А як желанія не буде,
Нехай і далі там лежить.
А ключ від скрині — у комоді;
Ось вузлик — трохи грошенят.
Щоб не полаялись, у згоді
Щоби жили сестра і брат.
Іще: при будь якій погоді —
Чи у жару, чи в холода,
Ти заспівай мені, Володя,
«Гори, гори, моя звезда».

***
Ось і вечір. Зайду до бабусі
Перед сном; як вона, подивлюся
Запитаю у неї — що реба;
А надворі темніє вже небо.
Та бабуся ще спать не лягає,
То одне, а то друге згадає;
Допуття воно, недопуття,—
Ой і довге у неї життя.
Я сиджу, прислухаюсь до тиші,
А бабуся: "В вагоні на криші
Мандрували ми аж до Москви;
Про такеє ж чували і ви.
Із подругою ми торгували,
На таких «спекулянтки» казали.
Ми возили якісь там платки,
Купували їх тут залюбки.
Хоч дорослі були ми, не діти,
Та добу ой як важко терпіти,
І хоч ми соромливі були,
Все ж струмки по вагону текли.
Пролітали дерева, трава,
Мчався поїзд Одеса-Москва;
Мчить і зараз він, наче авто,
Та на кришах не їздить ніхто.
Щось хотіла іще розказать...
Та пора, мабуть, спати лягать.

***
Дивлюсь на бабусю стареньку: Зігнули сердешну роки;
У неї волосся сивеньке,
Дві стомлені, ссохші руки.
Про молодість майже забула, —
Давно проминула вона.
Яка ж вона дівкою була,
Яка ж то? — Господь тільки зна.
І от я собі уявляю:
Стоїть вона гарна, струнка,
очицями такі і стріляє,
І влучить таки в парубка.
І влучила; часу не гаять,
Спішать, готування іде;
Аж ось старостів засилають,
Вже чути — весілля гуде!
Пробігли літа, як водичка,
Тече собі часу струмок;
І ось вже вона молодичка,
І двоє при ній діточок.
Забуті дівочі гулянки,
Немає назад вороття;
Життя — як рушник-вишиванка,
Все далі і далі життя.
Забув, чи пробігла година,
Чи, може, одна тільки мить.
Не баба — сама Україна
ото преді мною стоїть!
На трасі Харків — Київ
По трасі мчить мене експрес.
По трасі,
А думка лине до небес
У часі.
Назустріч нам сади, поля,
Річки, ставочки.
Аж ось полтавськая земля,
Її куточки.
Аж ось Пирятин. Боже мій,
Яке все миле!
Рідня живе, а хто помер —
Стоять могили.
Там час над Удаєм пливе,
Хати і льохи;
Там наша тіточка живе,
Стара Явдоха.
Не хоче їхати до нас,
Така уперта.
— Я хочу тут, як прийде чає,
Отут умерти —
І все готується у путь,
Та йде годинник.
При ній дві куриці живуть
I третій півник.
То вийде, сяде на ослон,
Зайде до хати
І все гука у телефон:
— Коли вас ждати? —
А потім стане вибивать
В кутку поклони;
Вона то може і не знать
Про міліони.
Щоби до неї завітать
Так, як раніше,
То треба грошики збирать,
Збирать хуткіше.
А що із пенсії збереш на ту
На ту дорогу! —
Якщо за місяць не умреш,
То й слава богу.
І що відповісти старій,
Старій і хворій.
Ми кожен раз говорим їй:
— Приїдем скоро.
Держіться, тіточко, живіть,
Не умирайте.
У нас все добре, не тужіть;
Пока, бувайте. —
По трасі мчить мене експрес,
По трасі,
А думка лине до небес
У часі.

***
Я дуже хочу, щоб були братами
І росіяни, й чехи, й молдавани,
І білоруси, і поляки теж, —
Щоби добро ніде не знало меж.
Отож, робімо добрими стосунки,
Народ народу шліте подарунки.
Сім'я повинна мати власну хату
І поле, щоб на ньому працювати,
Бюджетом власним керувать самій,
Щоб у дворі колодязь теж був свій;
Щоб все могли руками заробити,
А не ходити по дворах й просити.
А що ж народ — це теж сім'я велика,
Він нею жив хто зна з якого віку;
І мова, й віра власная була,
І доля, що кудись його несла.
І за своє народ готов був битись,
І не хотів нікому він коритись.
І українці — з місяця не впали, —
І землю, й мову, й віру свою мали;
Та доля все робила навпаки:
Народ той розривали на шматки.
Сусіди так рідненьких нас любили,
Що вірити у себе відучили.
І ось не полем — гаєм ми блукаєм
І сумно кажем: "Маєм те, що маєм".
Одні: "Реформам відкриваймо шлюз!" —
А другі: "Возвращаемся в Союз!
В одной упряжке, с кучером единым —
Таким мы видим счастье Украины!"
І в різні боки дивляться ще очі;
В упряжку ще багато є охочих
Старих людей, та дехто й з молодих
(Я не кажу — розумних чи дурних).
Від того ж, яка буде в нас держава,
Залежить — сором буде, а чи слава;
Чи думать будем, чи лежать в дурмані,
Сім'єю будем жить чи в балагані;
І йти куди — до щастя чи тюрми,
Чи ми — ніхто, чи українці ми.
Чи мирно жить, чи знову посилати
Дітей в гарячих точках воювати,
Чи завтра йти, чи в “доброе вчера”, —
Пора вже нам вирішувать, пора!
24.08.99